Колегам

      У Державному стандарті базової і повної середньої освіти визначено мету освітньої галузі «Мови і літератури»: «Формування комунікативної і літературної компетенції, що базується на знаннях, уміннях пізнавального і творчого типу, соціальних навичках, світоглядних переконаннях». Важливо допомогти людині не просто виживати, а повноцінно жити в сучасному світі.
На жаль, нині Україна знаходиться у скрутному становищі не тільки матеріальному, але й духовному, бо не кожен громадянин розуміє, що незалежним у повному розумінні цього слова може стати тільки морально здорове суспільство. Психологи стверджують,що особа вчителя надзвичайно впливає на школяра. Учителеві літератури відведена особлива роль. Він повинен бути не лише викладачем свого предмета, а й краєзнавцем, народознавцем, психологом і майстром художнього читання, розумітися на музиці, малярстві, інших творах мистецтва  і людської духовності. Адже література – це не просто вид мистецтва і людської духовності, а своєрідний світ зі своїми законами і порядками. Завдання вчителя – увести якомога більше дітей у цей світ.
Інтеграційні процеси, що відбуваються в Україні, пробудження громадянської та громадської ініціативи, виникнення різних громадських рухів, волонтерської діяльності відбуваються на тлі сплеску інтересу і прояву патріотичних почуттів і нових ставлень до історії, культури, релігії, традицій і звичаїв українського народу. Сучасний школяр не залишається осторонь цих подій. Молоді люди, особливо старшокласники намагаються активно виявити свою громадянську позицію. Безперечно, ідеал людини-громадянина суверенної держави традиційно втілює в собі м’якість і милосердя, стійкість і незламність духу, вірність заповітам батьків і дідів. Як же виховати дитину з такими рисами?  Завдання учителя – підійти досить делікатно до дитячого серця, душі дитини, не зашкодивши у виборі правильного шляху. Адже нині, як ніколи, потрібні нові підходи і нові шляхи до виховання патріотизму як почуття і як базової якості особистості. При цьому потрібно враховувати, що Україна має древню і величну культуру та історію.
Учні повинні зрозуміти, що доля України залежить від тих, хто сьогодні сидить за шкільними партами, тобто від них і від їхньої національної свідомості. І від того, що і як успадковують наші учні , значною мірою залежить те, ким вони стануть. Гадаю, не можна зрозуміти сучасність і побудувати гідне майбутнє, якщо не вивчати і не сприймати минуле, хай яким трагічним воно не було. А історія України, наголошую, -- це  не лише героїчне минуле, а й низка поразок і невдач, зрад і непотрібних жертв.Сприйняття минулого – це для сучасного учня не лише спосіб усвідомити себе в просторі і часі, а й знайти міцне підґрунтя для подальшого становлення себе як особистості, це і здатність перейняти й продовжити кращі традиції попередників-співвітчизників, прийняти виклик злу й насильству.  Тому уроки української мови та літератури – прекрасне підґрунтя для цієї роботи. Адже вони сьогодні дають можливість на прикладах багатьох творів вивчати наше минуле, допомагають пройнятися цінностями гуманізму.
У процесі роботи на уроках і в позаурочний час шукаю шляхи і засоби глибокого засвоєння програмового матеріалу та формування в учнів високої національної свідомості, часто акцентую увагу на краєзнавчому матеріалі як складової національного виховання школярів. Вивчаючи фольклорно-етнографічну спадщину рідного краю, вихованці збагачуються духовно, маючи можливість дізнатися про особливості його історії, колориту звичаїв, традицій, діалекту. Навчання з використанням краєзнавчого матеріалу значно полегшує засвоєння учнями наукової термінології, сприяє вихованню патріотичних почуттів учнів, розширює їхній світогляд, розвиває пізнавальні інтереси, залучає до пошуково-дослідницької діяльності, формує інтелектуальні та практичні уміння. Відомо, що патріотизм починається з любові до батьківської хати, до колискової, яку співала ненька, до сім’ї, родини, до рідної мови і народної пісні. Саме це і формує поняття «малої батьківщини».На уроках мови та літератури часто веду розмову з учнями про Слобожанщину, звичаї цього прекрасного краю, пісні, легенди, перекази, чудову говірку, бо це – рідне, дороге серцю кожного місце, де жили наші прадіди, сіяли пшеницю, ростили дітей, умирали за цю землю. Не забуваю нагадати школярам, що окрасою України є великі промислові міста Київ, Львів, Запоріжжя, Одеса, Ужгород. Часто розповідаю дітям про Луцьк, у якому навчалася, бо народилася на Волині, бо тут провела свої кращі роки славетна Леся Українка. Багато учнів школи побували в гостях на Західній Україні під час проведення акції «Об’єднаймося, друзі!». Бродили вулицями старовинного Львова, черпали краплини духовності, відвідуючи музеї Івано-Франківська, Ужгорода. А тому мені легко вести бесіду з дітьми про ці міста, бо учні багато вже знають, багато пізнали. І уроки тоді,дійсно, стають цікавішими, живішими. На уроках мови наводять приклади речень про Львів, Тернопіль. Уроки літератури рідного краю збагачуються творами митців Чернігова, Житомира… Отак малими сходинками наближаю сучасного школяра до розуміння понять «національне» та «патріотизм».
Під час розгляду теми «Колискові пісні» у 6 класі намагаюся наголосити дітям, що та колискова, яку співала їм матуся, найкраща і найцінніша для них, бо і слово «мама» росте разом з ними тихо, як ростуть дерева, сходить сонце, розцвітає квітка, як тихо світить веселка і гладить дитину по голівці рідна рука. І так же тихо воно приходить на уста – промінцем маминої усмішки і ласкавістю її очей, листочком вишні і світлинкою сонця, пелюсткою квітки і радістю веселки, теплою лагідністю руки, вечірньою молитвою і колисковою піснею. Шестикласники радо проспівують ті колискові, які їм колись наспівували матусі. І кожен це робить із гордістю. Пройде час, і ми, надіюсь, будемо пожинати плоди такої роботи: поміліють Будинки для престарілих, зміцніють родини, бо коли вчасно посіяти зерно доброти, милосердя, любові та пошани, то врожай буде багатим.
І тільки уже пізніше приходить усвідомлення себе сином чи донькою великої Батьківщини – України, гордості за її минуле і розуміння того, що треба навчатися, працювати для її майбутнього. Розуміючи це, на уроках і в позаурочній діяльності використовую всі можливості, щоб ознайомити школярів з історією рідного села, його працьовитими людьми, які у різні часи піднімали Борщівку із руїн бездуховності. Це славна земля, яка багата родючими нивами, квітучою природою і славними працелюбними людьми. Село гордиться ветеранами Другої світової війни, воїнами-інтернаціоналістами, героями-чорнобильцями. Земля, на якій живуть багатодітні родини, літні самотні люди, де згуртовані милосердя, соціальний захист.
Під час підготовки до родинних свят ретельно разом зі школярами підбираємо матеріал: пожовклі світлини, листи, які залишилися родинам у спадок від рідних і які вони бережуть, як святість. Учні записують пісні, які люблять співати в родинах, бо їх співали бабусі, дідусі, яких, можливо, уже немає в живих. Згадуємо легенду про нашу Борщівку.Учні пропонують і свої варіанти назви села: тут можна почути і про козака Борща, і про Борщів поріг…
Під час вивчення творів української літератури, у яких є описи житла(І.Нечуй-Левицький «Кайдашева сім’я», Г.Квітка-Основ’яненко «Сватання на гончарівці», І.Котляревський «Наталка Полтавка», «Енеїда» та інші), учні розповідають, яке житло було колись у їхніх родинах (зі слів старожилів).Перечитуємо статті у книзі «Українська минувшина» про житло українців. Виявляється, що школярам цікаво, як і де раніше жили їхні предки, чим займалися, як виживали. Організовуємо екскурсії з метою збору хатніх оберегів для шкільного музею, який повинен постійно поповнюватися.
Перші уроки української літератури виділені для розгляду фольклорних тем: казки, легенди, міфи, пісні, думи,балади. Не забуваємо на таких уроках згадати пісенну творчість рідного краю. Це позитивно впливає на дітей, адже вони мають можливість  серцем і душею доторкнутися до немеркнучих джерел духовності рідного краю. Стараємося озвучити пісні календарно-обрядового та родинно-побутового циклу і під час уроків, і на позакласних заходах. Учні із задоволенням співають купальські, петрівчані, жниварські пісні. Особливо люблять святкування Нового року, Різдва, Св. Василя, Водохреща. Діти не лише спостерігають за обрядами колядування, щедрування, але й поповнюють свої знання про традиції рідного краю. Коли приходить весна, то звучать у нашій школі гаївки, веснянки, хороводи. Особливо традиційним є обряд зустрічі весни і проводів зими. У Борщівці завжди вшановували птахів і пекли «птушок»( так старожили називали печиво, яке випікали з нагоди свята Теплого Олексія. Звичаї та обряди літнього та осіннього періодів також цікаві та пізнавальні. І Зелені свята,
І Івана Купала, і Русальний тиждень, і Спасівка – все це несе заряд бадьорості і бажання пізнати більше про свій народ і його коріння – славні обряди і традиції.
Протягом тривалого часу щось із фольклорної скарбниці переосмислюється, щось видозмінюється, пристосовуючись до сучасності, щось переходить у мовний пасив, щоб потім знову зазвучати. І саме вчителеві належить увести своїх учнів у цей незмінний начебто, але живий і рухливий  світ фольклору. А тому із задоволенням веду гурток «Дитячий фольклорний колектив». Учні 1-11 класів відвідують його. Вивчаю з вихованцями народні пісні рідного краю, ігри-забавлянки, знайомлю із притчами, міфами, хороводами, традиціями українського народу. Ця позакласна робота є продовженням уроків з теми «Усна народна творчість». Майбутній громадянин України має почувати себе невіддільною часточкою безсмертного народу, який жив і живе на цій землі. І ніщо інше не дасть йому відчуття приналежності до народу, крім його мови, пісні, влучного народного слова
Вдало підібрані вірші, цитати, епіграф, уривки творів загострюють увагу школярів, допомагають замислитися над важливими питаннями: як люди в такий нестерпний час зуміли вижити? Що керувало ними у ті хвилини? Чи думали вони у цей час про своє життя?
Опрацьовуючи зі школярями твори «За сестрою» А.Чайковського та «Над козацьким порогом» А.Кащенка, знаходжу час, щоб розповісти учням про часи, коли наші славні земляки боронили рідну землю. Вони також люблять ділитися і своїми розповідями, які чули від старожилів. На уроках літератури рідного краю знайомлю учнів із поезією наших земляків, щоб ще раз через глибину віків заглянути у сиву давнину нашого буття, осмислити життя, пройти руслом його джерела, вшанувати пам’ять і вклонитися тим, хто творив на нашій балаклійській землі, ростив хліб, боронив землю, хто продовжував рід людський, хто зберіг для сучасних поколінь у своїх поезіях і землю, і пам’ять, і мир, і саме життя.
У народній поезії, за словами І.Франка, відображається життя людини «від колиски до могили». Тут усе: минуле і сучасне, природа у всіх своїх барвах і пахощах, а головне – багатющий вияв людських почуттів, уподобань і захоплень, симпатій і антипатій, добра і зла. Морально-етичне вістря фольклору спрямоване на утвердження високих і світлих ідеалів, одним з яких є ідеал здорової, духовно багатої і фізично досконалої людини, не спотвореної нічим аморальним, низьким.
Сучасна українська школа повинна виховати в учнів національну свідомість. Кожна дитина – частинка великого роду і народу, носій його культури, знавець минулого і сучасного, діяльність якого спрямована у майбутнє.
Намагаюся за допомогою яскравих образів, характерів, якими багаті твори митців-класиків, сучасних письменників, виховати у школяра милосердя і м’якість, стійкість і незламність духу, вірність заповітам батьків і дідів. Я впевнена,що перед кожним фахівцем-педагогом, який працює з дітьми, стоїть завдання навчити дитину жити, думати, розуміти і мовні правила, бо мова – не просто засіб спілкування, а генетичний код, і розуміння основної думки, проблематики творів. Школяр повинен знати визначних майстрів, які творили і продовжують творчо працювати в галузі мови і літератури, щоб бути гідним сином свого народу. А тому на кожному уроці виховую в учнів цікавість до вивчення мови й літератури, уміння відчувати красу слова, шанобливо ставитися до звичаїв і традицій свого народу. Практикую вступні уроки з мови  будувати так, щоб не залишалися вони байдужими до рідної мови. Шукаю влучний епіграф, щоб «запалив» дитячі душі, щемливі поетичні рядки, які не зможуть залишити байдужого учня:
                     Ці вірші не написані – прожиті,
                     Тут все таке предметне і просте.
                     Якщо волошка – неодмінно в житі,
                     Якщо про жито – то таке густе…
                                             (Г.Чубач).
Або:
                     Молися, сину, за Вкраїну,
                     Молися за її народ.
                     Хай Бог відверне суть зміїну
                     Захланних недругів-заброд.
                     Молися, сину, за Шевченка,
                     Молися, сину, за Франка –
                     Проказує молитву ненька –
                     Чола торкається рука.
                                            (Б.Козярський)
Здається, нічого незвичного у цих висловлюваннях немає, а яка сила цих слів! Намагаюся і цікаві епіграфи підібрати до уроків: чи висловлювання відомих людей про мову, письменника, чи творчо скомпонований епіграф:
«І щось  в мені таке болить, що це і є, Україна…»(М.Побелян)
Наголошую своїм вихованцям, що слово, одягнене в яскраву художньо-естетичну форму, виступає потужним носієм духовної енергії народу, має властивість випромінювати цю енергію, заряджаючи нею читача. Яскравим прикладом такої сили слова є творчість Ліни Костенко. Герої її творів щиро уболівають за долю свого народу. І хоч вони різні і займають неоднакове становище в суспільстві, однак такий погляд об’єднує  їх , ставить в один ряд, роблячи спільниками в боротьбі за національне відродження.( Герої роману у віршах «Маруся Чурай»). Я пропоную під час розгляду твору такий вид роботи, який сприятиме утвердженню в учнів розуміння своєї нерозривної єдності з народом. Наприклад:
– Розкажіть про історичні події, що відбувалися в Україні в період життя Марусі Чурай. Як, на вашу думку,вони вплинули  на становлення духовного світу дівчини?
– Чи можна сказати,що Маруся стояла осторонь визвольних змагань свого народу, адже вона не бере прямої участі у війні?
– Як сама Маруся бачить місце людини в житті свого народу?
– Визначте громадянську позицію тих героїв, діяльність яких вона схвалює, і тих, чию поведінку вважає аморальною.
Впевнена, що формуванню національної самосвідомості сприятиме також характеристика інших персонажів у романі «Маруся Чурай». Без сумніву,  вивчення художніх творів на історичну тематику значно поглибить знання дітей про минуле рідного краю. Відомі й мало відомі діячі увійдуть у їхню свідомість не тільки як безпосередні учасники далеких подій, а як живі люди. Це сприятиме вихованню патріотичних почуттів, формуванню розуміння необхідності виробити такий власний тип громадської поведінки, який би своєю мотивацією був аналогічний діям позитивних персонажів – Хмельницького, Чурая, Черняка і відкидав би злочини Яреми Вишневецького чи дволику пасивність Вишняка. Таких творів багато, і тому якраз тепер,коли закладаються підвалини майбутнього духовного вівтаря, ім’я якому – самостійна Україна, твори на таку тематику досить доречні.
Говорю школярам, що кожен літературний твір – не ілюстрація до суспільно-політичного життя країни,а самобутня духовно-естетична цінність.
Високу духовність несуть у собі твори О.Довженка. Разом зі старшокласниками аналізуємо кіноповість «Зачарована Десна». Наголошую, що це твір не тільки про дитинство автора. Запитую учнів:
– Яку важливу проблему розв’язує письменник?(Формування людини взагалі, її характеру, поглядів на життя). Щоб розв’язати проблему: що, за кіноповістю, є визначальним у формуванні людської особистості? – учні шукають відповіді на запитання:
–  Як у «Зачарованій Десні» розв’язується проблема « людина і природа»?
–  Чи тільки красою природи захоплюється автор?
–  Чи відповідає вашим уявленням погляд Довженка на взаємозв’язок природи і людини?
–  Хто і як прищепив майбутньому письменнику любов до праці й повагу до трудівника?
– Яку роль, на думку автора, відіграє у вихованні дитини сім’я, оточення?
–  Що взяв письменник зі свого дитинства в далеку мандрівку?
Звертаю увагу школярів, що великий митець усією своєю творчістю принципово обстоював погляд на людину як неповторну особистість.              Звідси глибоко гуманістична концепція його творів – як мирного часу, так і періоду війни. Наприклад, пропоную проаналізувати старшокласникам кіноповість «Україна в огні». Це особливо цікавий твір – і широтою художнього узагальнення, і гостротою свого філософського погляду на людину в умовах війни вона не тільки вивищувалася над іншими творами, а й гостро суперечила офіційно прийнятим нормам сталінського суспільства. Пропоную одинадцятикласникам замислитися над питаннями:
-Якими рисами національного характеру наділені Лаврін, Тетяна та Олеся Запорожці?
Цим завданням передує клопітка робота: засвоєння теоретичних понять: національний характер –це характер, властивий природі українця, справіку закладений у генах критерій поведінки, зумовлений національною самасвідомістю, ментальністю українця й орієнтований на національний ідеал.
Підводячи учнів до висновку, запитую:
– Що допомогло Олесі витримати німецьку каторгу? Що керувало її вчинками, вело на рідну землю?
–  Чому Павло Хутірний убив свого батька? Чи хотів він це зробити? Що керувало його вчинками?
Міркування старшокласників зводяться до таких висновків: Довженко створив не тільки образи, а образи-символи, піднісши їх до епічного узагальнення образу України. Символічними є навіть самі прізвища, створені автором. Запорожець та його сини уособлюють усе краще, що є в народу України, їх корені сягають глибин національної духовності, козацької непохитності та любові до рідної землі. А на прикладі образу Купріяна Хутірного та його дітей письменник показує, до чого призводить людська байдужість і безсторонність. Хутірний – «той, що на хуторі», тобто збоку. Не вклав Купріян у душі дітей почуття священного обов’язку, любові до вітчизни, пошани до батьків – і поплатився власним життям. А як глибоко психологічно змальовує  кіномитець  образ Олесі! Витримавши всі муки і тортури німецької каторги, вона повертається на рідну землю. Оте велике й найглибше, підкреслюю, що складає в народу його вічність – мудра невмируща воля до життя роду, -- керувало вчинками Олесі, вело на схід, на Вкраїну.
Воля до життя як одна з найголовніших рис ментальності українця є головним стрижнем багатьох інших творів, які вивчаємо на уроках української літератури. Ці твори-перли перегукуються із сучасними подіями: триває війна на сході нашої країни. У перших лавах добровольців ті хлопці, чоловіки, жінки, яким не байдужа доля країни. Пропоную старшокласникам поринути у світ моїх поетичних рядків:
                XXI століття –це АТО, це «Азов»,
                 Це скалічені долі, «градів» постріли знов,
                 Це війна у Луганську, це Донецьк у журбі,
                 І хрести-обеліски, хлопці, немов живі.

                     Їм було, та країна
                     Їх покликала в бій.
                     Нене! Рідна Вкраїно!
                     Угорі – журавлі…
Чути радіозвуки:
«Відступили… взяли…»
До небес свої руки
Матері підняли:
                         «Боже наш милосердний!
                          Хай відступить війна,
                           Вже пшеничнеє поле прибирати пора.
Хлопців сім’ї чекають,
Десь заводів гудки…»
Але знову стріляють на кордоні «брати».
                          Це нащадки русинів,
                           Що ділили навпіл
                           У воєнну годину
                           Віру, силу, хліб-сіль.
І душманів громили,
Разом йшли умирать.
Боже, дай нашим силу,
Щоб дітей захищать.
                               Не кричи, чорний ворон --
                               Україна живе:
                                Відійде лютий ворог,
                                Он калина цвіте.
Не упав на коліна
Гонти правнук, не встав.
Схід і захід – єдині,
Гляньте: скільки заграв!
                              Львів і Київ, Полтава,
                               І Чернігів, Донецьк,
                              Луцьк, Луганськ, Дніпра слава,
                              Суми, Харків, Слов’янськ.
Обнялись міста-браття,
Всі за руки взялись:
«Ми за мир --- крові хватить!—
Долі наші сплелись!»
                                   Дух «Небесної сотні»
                                   Тут літа навкруги.
                                   Полягли наші хлопці,
                                   Щоб ми в мирі жили.

На уроках мови та літератури не оминаю  тему родоводу. Відзначаю при цьому, що знання свого родоводу в українській сім’ї поціновувалося так само високо, як її честь.А яка висока мудрість народу закладена в буденному і віками повторюваному запитанні: «А чий же ти будеш син?». На жаль, традиція родової пам’яті почала руйнуватися на відстані двох-трьох поколінь. Саме у формі переказів і легенд  передавалися нашими далекими пращурами з покоління в покоління історія роду. А тому про родовід говоримо на уроках позакласного читання, літератури рідного краю і під час вивчення програмових творів: Ю.Яновського «Вершники», І.Карпенка-Карого «Мартин Боруля», Лесі Українки, Михайла Стельмаха, Нечуя-Левицького…
Під час проведення предметного місячника обов’язково планую проведення родинного свята «Від роду до народу».Дійсно, виховувати повагу до батька-матері, родовідної пам’яті, краю ми повинні разом із батьками. Так, разом із родиною «ліпити» особистість, справжнього патріота рідного краю, людину-гуманіста, який пишатиметься своїми рідними, стане для них опорою, підтримкою. Адже  ще в юності у кожної людини виникають запитання: «Для чого я прийшов у цей світ? Що мене чекає в ньому?Як прожити життя так, щоб у кінці його не шкодувати про марно втрачені роки?»
Пошук смислу життя – це обов’язкова умова реалізації людського призначення у світі. Щоб сформувати духовно розвинену особистість, на душу підлітка повинно впливати багато чинників. І особливо вагомим , результативним має бути виховання засобами літератури.
Мистецтво відбиває довкілля в образах. Осягнення творів літератури мусить здійснюватися адекватно самій його природі, через образ. Урок літератури дає не тільки знання, розвиває логічне мислення, інтелект дитини,- він формує її духовний світ, емоційно-почуттєву сферу. Зараз практикуються у викладанні літератури інноваційні методики: уроки-інсценізації, уроки-концерти, уроки –молитви. Я переконана, що яким би високоемоційним не був такий урок, ефективність його дорівнюватиме нулю, бо дітям просто набридне: незміцніла дитяча психіка не витримає перевантаження. Часто задумуюся: як зробити урок цікавим, творчим, змістовно багатим, щоб учень здобув на ньому якомога більше знань.
Проблема національно-патріотичного виховання сучасного школяра, на жаль, залишається проблемою суспільства. Питання сьогодення : як виховати патріотизм? Яким чином привернути дитину до національних коренів?
Гортаю сторінки шкільних програм і сама собою з’являється думка про те, що в них недостатньо використані художні твори, зміст яких спрямований на виховання людини-гуманіста, людини-патріота, багатого душею, щедрого серцем. 
Сьогодні як ніколи потрібно думати про духовність. Не можна за рахунок вихолощення душі робити з дитини ділка. І тільки література зможе активно вплинути на формування світогляду дитини.
Іду в клас і прагну, щоб мене почули. Планую так свою роботу на уроці, щоб обов’язково поговорити про малу батьківщину, про родину. Люблю, щоб під час уроку звучали поетичні рядки митців рідного краю, класиків літератури, сучасних поетів, читаю і свої вірші, пропоную дітям скласти чотирирядкову строфу на запропоновану тему. Учні із задоволенням виконують такий вид роботи, відповідально до цього ставляться.
Я намагаюся зосередити увагу учнів на творах, перейнятих ідеями людяності, доброти, патріотизму:
                            Треба вчасно прозріти до Бога,
                            Вчасно треба до правди дійти,
                            Бо як станеш на прузі порога,
                            Пізно буде себе вже клясти.
                            Пізно буде себе вже судити,
                            Де й коли ти вчинив без душі…
                            Не повернеш з минулого й миті…
                            Тож сьогодні живи й не гріши.(Б.Тимошенко).
Ці слова можуть стати епіграфом не лише до якогось уроку, але й життєвим кредом кожної людини, справжнього українця.
Часто наголошую школярам, що фразу «любити Україну» чуємо нині з багатьох вуст, зокрема й з вуст офіційних політиків та ідеологів. Але вже немає дилеми «любити чи не любити», а є питання «як нам її любити?»             Справжня любов, звертаю увагу дітей, потребує безкорисливої праці, відданості, терпіння, мужності, навіть жертовності, а ці якості найсильніше сконденсовані в християнстві. Наводжу приклад твору Т.Майданович «Христос і Прометей»:
--- А що для вас Україна?
--- Зараз? Занедбана, напівутрачена,
Наче рвана дитина.
Злітає – мов неоперений птах,
Шукає заробку по світах.
І думка про неї болюча,
Я ж із донькою… розлучена.

Заповів Україну істинну –
Справедливість і милостиню.
Любити її треба по-княжому
В столітті й нашому.
Старшокласники люблять обмірковувати такі важливі питання моралі. Вони аналізують, висловлюють свої думки і роблять висновок, що ми суспільство ще таке недосконале, йому, людям, так не вистачає шляхетності, впевненості та відповідальності перед собою і Богом. І коли нас топчуть, заважають робити свою справу, обмовляють поза очима або лихословлять просто в очі, ми ще не завжди знаходимо в собі сили гідно відповісти опонентові і робити далі свою справу. Ми намагаємося спиратися на християнську мудрість, але часто допускаємо, щоб зло поранило нашу душу, знесилило її. Скільки з таких причин було передчасних смертей, хвороб (О.Довженко, Г. Тютюнник, В.Сосюра, Л.Биков, О.Гончар…) Тому ми повинні наполегливо шукати такий духовний вихід із наших політичних, культурних та економічних глухих кутів, який би дав змогу зберегти і наші душі, і Україну. Тільки той захищатиме все рідне, хто перед Богом  збереже свою душу, хто не руйнуватиме нічого, що існує довкола: ні сердець ближніх, ні державу, в якій живе, ні природу свого краю.
Є безліч програмових творів, які виховують духовність, повагу до людини, налаштовують жити за Божими законами. Це і «Марія» Уласа Самчука, «Жовтий князь» Василя Барки, кіноповість О.Довженка «Україна в огні». Якраз у них чітко визначена позиція «українець – земля» і її наслідки, самовизначення людини у суспільстві і світі загалом.  У цих творах звучить спільна ідея непереможності й невмирущості українського народу.
А з яким задоволенням 9-класники знайомляться з Біблією! Це приклад великої духовності, моральної досконалості. Певне, глибока мудрість нашої мови якнайліпше проявилася в утворенні слова «освіта» від слова «світло», яке має розпрозорити перед дітьми шлях до Істини. І концепція духовного розвитку та збагачення особистості шляхом прилучення до світу християнської культури, -- яскраве тому підтвердження!
Під час вивчення літописів, «Слова о полку Ігоревім» та інших творів давньої літератури намагаюся розкрити глибокий патріотизм наших предків, які в найжорстокіших боях відстоювали свою незалежність, викликати в учнів почуття національної гордості за їхні славні діла. Завдяки такій роботі учні починають усвідомлювати, що їхня Україна споконвіку була країною високої честі і високої культури, і це викликає почуття національної гордості за минуле свого краю.
У процесі аналізу творчості великого українського філософа й поета Григорія Сковороди також наголошую на тому, що він неодноразово відвідував села України, заходив до осель, зустрічався із селянами, бо переймався їхнім життям, вчив їх жити за законом Божим та по правді.
А скільки творів Великого Шевченка є яскравим прикладом патріотизму, гуманізму, духовності.  В одному з найпатріотичніших своїх віршів «Розрита могила» з невимовним сумом і гнівом поет передає трагедію України  -- розритої могили, в якій похована наша прадідівська слава та козацька воля. Особливо гнівно, наголошую, картає Шевченко тих перевертнів, які забули рідний край і пішли на службу до російського царя, пригноблювали та обдирали рідний край.
А тим часом перевертні
Нехай підростають
Та поможуть москалеві
Господарювати.
Та з матері полатану
Сорочку знімати.
Аналізуючи вірш, акцентую увагу школярів на тому, що гарячі слова великого поета не втратили своєї актуальності ц у наші дні, коли йде боротьба за остаточне відродження української державності, особливо згадую про події на сході нашої держави.
«Мойсей» І.Франка,розмірковуємо разом  зі школярями, став заповітом українському народові, виявився архітвором національної літератури, органічно поєднавши біблійну традицію та нові аспекти, принесені в неї протягом XIX віку – романтизму до позитивізму та декадансу. Наголошую,що слід звернути увагу на національний аспект поеми. Устами Мойсея Франко проголошує формулу критичного патріотизму. Герой цілеспрямовано віддає всі свої зусилля справі формування власного народу, відчуваючи себе водночас і його «батьком», учителем, і сином, «дитям», виразником національної ментальності. Отже, підкреслюю, ми повинні сьогодні прислухатися до слів великого Каменяра і нарешті ставати добрими хазяїнами у своїй хаті – розбудовувати українську державу. Так заповідав нам Франко!
Коли у 10 класі вивчаємо творчість В.Стефаника(«Камінний хрест»),  І Франка( цикл поезій «До Бразилії»)розглядаємо тему еміграції, згадуємо поетів-емігрантів і розуміємо,що ця тема актуальна і сьогодні. У процесі дебатів пропоную десятикласникам відповісти на запитання: Чи можна вважати патріотом людину, що виїхала за межі України у скрутний для неї час? Чи всіх жителів України можна назвати патріотами? Чи впливає на патріотизм віддаленість од Батьківщини? Чи можна з-за кордону сприяти поліпшенню життя українського народу, працювати на розквіт своєї держави? Чи не втрачає людина національної ідентичності, живучи за кордоном, інтегруючись у чужорідний соціум, його культуру, освоюючи іншомовний простір? Любов до рідного краю – це слова чи справи?
Учні наводять приклади з творів поетів-емігрантів, цитують зібрані матеріали, що свідчать про сприяння емігрантів розбудові Української держави, наводять факти викриття письменниками негативних явищ в українському суспільстві, звертаються до їхніх творів, у яких змальована правда про історичні події, що формує свідомість української нації. Старшокласники називають прізвища митців, корінних українців, життя яких є прикладом високого патріотизму: Василя Барки, Є.Маланюка, Уласа Самчука, Івана Багряного, В.Стуса, Л.Лук’яненка, А.Горської, Миколи Хвильового, В.Симоненка, які відстоювали державність, утверджували демократичні процеси в Україні… Роблять висновок: бувають обставини, і, звичайно, вагомі, за яких людина змушена залишити рідну домівку. Ми всі дуже різні, по-різному ставимося до тієї чи іншої ситуації, кожен має свої світоглядні переконання. Для когось еміграція – це єдино правильний спосіб розв’язання проблеми,реалізація своєї життєвої програми. А хтось не мислить себе поза межами України  Мабуть, не так важливо, де ти є, а важливіше, що ти робиш для своєї держави. Учні доходять висновку, що проблема еміграції і сьогодні залишається актуальною. Не від доброго життя наші сучасники і герої Стефаника і Франка змушені були виїздити за кордон. І нинішні емігранти зазнають болю й туги й нині.
Гуманістичним пафосом, вірою в незнищенність української нації пройнятий роман Уласа Самчука «Марія». Незважаючи на трагічний фінал твору, позиція автора в ньому – вітаїстична, життєстверджуюча, бо такою є ментальність нашого народу. Тут і стосунки батьків і дітей, любові і сімейного щастя, проблема мови, проблема солдатчини, духовності і віри в Бога, геноциду і репресій, влади, добра і зла, національної свідомості та гідності, проблема достатку і праці на землі – одна з найголовніших.     
А з якою цікавістю одинадцятикласники читають пригодницький роман Івана Багряного «Тигролови». Учням імпонують мужність і нескореність Многогрішного, надзвичайна воля його не просто до життя, а до життя, гідного людини. Наголошую,що образ Григорія є взірцем для сучасних поколінь, коли доля ставить нас перед вибором: як жити? Чи варто відстоювати свої переконання, виборювати право на повноцінне життя?
Вдячний матеріал для виховання національних почуттів, гордості за великий внесок, зроблений українською літературою у світову художню скарбницю дає творчість літературно-мистецького угрупування неокласиків(11клас). Для митців цього угрупування характерною була любов до рідної природи, історичного минулого свого краю. Так Зеров, наприклад, у поезіях «Я вернувся до тебе», «Київ з лівого берега», «Сон Святослава» натхненно змальовує красу київських краєвидів, а в образах давно минулого розкриває, хоч і натяками, трагедійні сторінки тодішнього життя України.
     З уроків історії сучасний учень знає, що Україна однією з перших серед європейських держав стала на шлях національного визволення, але однією з останніх здобула його. А на уроках української літератури вивчають творчість Олександра Олеся та Євгена Маланюка. Саме у творчості цих поетів, акцентую увагу школярів, відображена ідея соборності, адже події початку 1919 року стали визначальними і в їхньому житті. Митці бачать не лише поразку, а й усвідомлюють невідворотність процесу державотворення в Україні, який рано чи пізно все-таки завершиться перемогою.
    Під час вивчення творчості Євгена Маланюка веду розмову зі школярами про наслідки визвольної боротьби за незалежність у 20-ті роки XIXстоліття.  Діти розуміють,що більшовизм остаточно викоренив спроби утвердити Українську незалежну державу. Воїн УПА Євген Маланюк разом зі своїми товаришами назавжди покинув Батьківщину, став вигнанцем. Разом з одинадцятикласниками розмірковуємо над поняттями «вигнанець», «інтернований вояк», «емігрант». Учні роблять висновок, що митець гостро пережив свою відірваність од України і, звичайно, мріяв повернутися на рідну землю… Та доля була зла. Поет вважав, що українець-митець не може  не бути воїном. І він, міркуємо далі, боровся своїм полум’яним словом за долю України за її межами. Хіба це не патріотизм?Зачитуємо уривок з поезії «Під чужим небом». Даю завдання   прокоментувати слова Є.Маланюка: «Хто пережив страшну операцію розриву з живим тілом Батьківщини, як вічно роз’ятрену рану, хто задихався в чужому повітрі, у чужому підсонні, під чужим небом… той розуміє психологічний стан емігранта». Старшокласники наводять приклади творів поета, у яких звучать мотиви любові до України, гнітюча туга за рідною землею, звернення до історії як спробу зрозуміти причини занепаду нашої державності й невміння втримати незалежність, гнів та обурення рабським духом українців, осмислення свого мистецького обов’язку перед поневоленою Україною( поезії «Стилет чи стилос», «Шевченко», «Посланіє»…). Творчість А.Малишка, В.Симоненка, В.Стуса, Л.Костенко, Д.Павличка, Б.Олійника – яскравий приклад служіння народу, Батьківщині. З яким задоволенням на уроках літератури, святах співаємо «Стежину», «Пісня про рушник», «Вчителько моя» А.Малишка, «Два кольори» Д.Павличка, уривок із поезії В.Симоненка «Лебеді материнства».
Досить хороші слова мовила Надія Яцик, дочка організатора конкурсу незабутнього Петра Яцика: «Патріотизм починається із ставлення до своєї мови, до своєї оселі, з колискової, яку співала мати, з рідної мови і пісні». І тому часто зачитую школярам лист-звернення до української матері Ганни Черінь, представниці славної діаспори:
«Українська Мамо! Не забувай своїх великих завдань перед народом і батьківщиною! Не забувай , що від твоєї пильності залежить доля твоєї дитини і твоя власна доля на старші літа. Тримай же в цілості і єдності свою сім’ю – невід’ємну і найціннішу частку українського народу! Ти вибираєш найкраще в світі для своєї любої дитини, тож вибери для свят-миколаївського і різдвяного дарунків справді найкращі для неї – українську дитячу книжку і український дитячий журнал! Посій і зрости в душі своєї дитини життєдайне Українське Слово!» Адже мова, як відомо, не лише засіб для спілкування. У ній слід бачити багатства національної духовності, історії, народної педагогіки, форм мислення. Дійсно, із глибини віків бере початок українська мова – наш найдорожчий скарб. Живе, розвивається, бореться, пручається, але квітне, виплекана колоссям, землею, виспівана нами, звеличена письменниками. Слово – проводир народу. Діти роблять висновок, що допоки в народу залишається його мова – його серце, «воно знову оживає і сміється знову»: народ внутрішньо не підкорений, вільний і здатний  на боротьбу.А скинути  з плечей і віддати останню сорочку – ще залишитися живим, а скинути сорочку духу – віддати свою душу. Ми не маємо права це зробити, бо що ж скажуть нам наші діти, внуки? Отже, починати формувати справжнього патріота потрібно з мови. Тому необхідно намагатися виховувати в учнів усвідомлення того, що мова – не просто засіб спілкування, а генетичний код, і порушення цього коду породжує хаос у душі, генетичний зв’язок між поколіннями. Я розумію, що перед кожним учителем української мови та літератури стоїть завдання навчити дитину жити, думати , розуміти мовні правила, користуватися ними, вільно володіти усним і писемним мовленням, бути гідним сином свого народу.
     У процесі роботи прагну виховувати в учнів цікавість до вивчення мови та літератури, уміння відчувати красу слова, шанобливо ставитися до звичаїв і традицій свого народу. Готуючись до першого уроку мови в кожному класі, добираю відповідні епіграфи до тем:
            … мова – це душа народу,
            Народ без мови – не народ
                                    В. Сосюра
           О рідна мово!
           Ти крона й корінь рідного народу.
                                    Д.Луценко
           Людина, байдужа до рідної мови, -- дикун
                                   К.Паустовський
Під час проведення уроків завжди звертаю увагу учнів на важливості вивчення рідної мови, наводжу висловлювання видатних діячів про мову. Наприклад:
«Слово є найтонший різець, здатний доторкнутися до найніжнішої рисочки людського характеру. Вміти користуватися ним – це велике мистецтво…»
           В.Сухомлинський
Часто проводжу свята рідної мови: 9 листопада(на День української писемності), 21 лютого( на День рідної мови), у вересні( Всесвітній День мови), і коли вшановуємо Великого Кобзаря, і останні уроки мови та літератури у випускних класах. Адже це не лише підсусок опрацьованого матеріалу, а, передусім, підсумок того, як вплинуло вивчення мови та літератури на духовний розвиток учнів, чи допомогло воно їм усвідомити належність до рідної України, свого народу.
У вихованні державницького світогляду в учнів, цікавості до вивчення мови допомагає робота з батьками. Якраз батьки перші закладають любов до мови, а особливо мама, бо «жінка завжди чуйніша до рідної мови, а тому сильніше впливає на мовне виховання дітей»(І.Огієнко). А тому часто запрошую батьків на позакласні заходи: на мовні ранки, шевченківські свята, родинні зустрічі, традиційні народні свята, які проводжу разом зі школярами(Різдвяні зустрічі, Великодні розваги, Зелену Неділю…)
Не забуваю про важливу ланку роботу – знайомство із державною символікою. Учням старшого віку притаманне громадсько-державне усвідомлення. У виховній роботі зі старшокласниками використовую такі форми роботи, як мовні та літературні вечори, вогники,КВК( вечори-реквієми, вечори-пам’яті, години вивчення національної символіки), які присвячені національному вихованню молоді.
Вірність Україні є невід’ємною ознакою національно свідомого громадянина. Вихованець національної школи має вирости патріотом України, шанувати закони й традиції народу, на землі якого живе.
     Я переконана, що саме ці фактори формують поняття «малої батьківщини»( села чи міста, вулиці, на якій виріс). Пізніше приходить усвідомлення себе сином чи донькою великої Батьківщини – України, гордість за її славне минуле і розуміння того , що треба працювати для її майбутнього.  Без першого не буде другого. Розуміючи це, у процесі викладання української мови та літератури намагаюся використати всі можливості, щоб ознайомити  своїх учнів з рідною Батьківщиною, зокрема Слобожанщиною, її минулим і сучасним , відомими людьми, яких вона дала Україні.
Якщо вчитель сам залюблений у свій предмет, досконало володіє мовою, до нього діти тягнуться, мов гілочка до сонця. А ще коли на уроках звучатиме мелодія української народної пісні чи пісні літературного походження, школярі відкриють серця такому вчителю Часто на уроках пропоную дітям проявити творчість і скласти невеличкі віршовані рядки чи етюд на морально-етичну тематику. Учні це роблять охоче, адже в свою чергу я пропоную послухати поетичні рядки, написані власноруч:
                     Погляньте: співає земля
                     І дихає ніжно, мов вранці
                     Матуся взяла немовля –
                     І світ поринув в колисанці

                     Послухай, юначе, дивись:
                     Це все неможливо забути .
                     Миттєвосте, трішки спинись,
                     Дай серцем красу цю відчути!
Доречно такий вид роботи проводити на уроках літератури рідного краю. Дійсно, твори митців рідного краю проймають вразливе серце нашої юні. Адже слова майстрів виростають з любові до рідного краю, до України, до людей. І відлунюється ця закоханість авторів в чари землі-матінки, в дитячі душі. А тому, готуючись до уроків літератури,намагаюся виявити неабияку винахідливість, щоб збудити в сучасного учня інтерес і до літератури, і до життя, щоб уроки не перетворювалися на монологи педагога, а одноманітність, як відомо,  та ще вкупі з монотонним бубонінням учителя, тільки підсилюють небажання вчитися й читати.
Народознавчий підхід у навчально-виховному процесі сприяє формуванню в кожного учня народного світосприймання, загальнолюдської моралі, готовності продовжувати заповіти батьків, допомагає утвердженню в кожного вихованця національної самосвідомості. Переконана, що вчитель не повинен пропустити тих елементів народознавства у творах письменників, які входять до програми з літератури. Аналізуючи твори класиків, акцентую увагу дітей на багатстві української літератури, яка подає народні уявлення про навколишній світ, народні звичаї, повір’я, просвічує те коріння, з якого виросла українська нація, талановитий наш народ.
У всій повноті постає старе українське село в «Енеїді» І.Котляревського, його побут: ігри, пісні, танці, ворожіння, вечорниці, картини похорону, поминок, описи одягу. Особливим народознавчим елементом є вірування в загробне життя, в існування пекла і раю, опис яких вигідно відрізняє українську «Енеїду» від усіх інших «Енеїд», створених у різних країнах світу.
Під час вивчення цієї бурлескно-травестійної поеми разом із школярами робимо спроби зібрати усі розсипи народної мудрості, талановитості, пам’ятки духовної культури народу зі сторінок деяких творів українських митців. Беремо такий елемент, як ворожіння. Діти, особливо підлітки багато знають про це, бо під час проведення вечорниць на Андрія самі залюбки «ворожать». Хоча вони імітують, проте багато чули про процес ворожіння від бабусь, із інших джерел. Люди в різні часи зверталися до ворожок, знахарів, чаклунів-шептух..
У поемі «Енеїда»( кінець 3 частини) письменник показує увесь процес ворожіння і передбачення майбутньої долі головного героя:
                                    При свідцях зараз ця шептуха
                                     І примостилась к старику,
                                    Йому шепнула біля вуха
                                     І завела з ним річ таку:
                                     « Ось я синкові загадаю,
                                      Поворожу і попитаю,
                                     Йому, що буде, розкажу;
                                     Я ворожбу такую знаю,
                                     Хоть що, по правді одгадаю,
                                     І вже ніколи не збрешу.
                                     І зараз в горщечок наклала
                                     Відьомських разних-всяких трав…
Як бачимо, багато треба було потрудитись, щоб сказати Енеєві, що на нього чекає велике майбутнє, що від нього піде завзятий рід і він «всім світом буде управляти», і це надало Енеєві оптимізму і впевненості у собі.
Про ворожіння неодноразово згаду. І Шевченко, зокрема в ранніх романтичних баладах «Причинна» і «Тополя». У першій баладі автор пояснює, чому дівчина стала причинною:
                             То дівчина ходить,
                             Й сама не зна (бо причинна),
                             Що такеє робить.
                             Так ворожка поробила,
                              Щоб менше скучала…
А в баладі «Тополя» йдеться про дівчину, яку мати хоче віддати за старого нелюбого багатого чоловіка, а вона чекає милого, який вже два роки не повертається з походу. Як до останньої надії йде дівчина до ворожки:
                            Пішла вночі до ворожки,
                            Щоб поворожити:
                            Чи довго їй одинокій на сім світі жити?
Звертаються до ворожки- знахарки і батьки Марусі (повість Г.Квітки-Основ’яненка «Маруся»), коли тяжко захворіла дочка. «Настя – пробігом бігти до знахарки, щоб вмила або злизала, бо се їй, мабуть, з очей…. Наум…не дуже любив знахарок, ні ворожок, що тільки дурників обдурюють та з них грошики луплять.»
Виявляється, не всі вірили у ворожок. Для українського селянина властивий був і критичний розум. Разом із старшокласниками аналізуємо і твір О. Кобилянської «У неділю рано зілля копала» та пісню Марусі Чурай «Ой не ходи, Грицю, та й на вечорниці», у яких також є елементи ворожіння.           Десятикласники «зустрічаються» з відьомською силою і під час розгляду повісті М.Коцюбинського «Тіні забутих предків»(баба Химка). Акцентую увагу і на творі слобожанського прозаїка Г.Квітки-Основ’яненка «Конотопська відьма», бо, мабуть, найкращий матеріал про відьму подано якраз у цій повісті. Наголошую, що тут письменник показав себе великим знавцем народних легенд, одну з яких розказав нам. Про русалок водяних, блідих красунь з розпущеними косами, що живуть на дні річок, написав у своїх баладах Т.Шевченко. А Леся Українка подарувала народу чудову драму-феєрію «лісова пісня», що стала вершиною мистецького генія поетеси. У творі зливаються воєдино мрія і дійсність, а образ Мавки сприймається як цілком конкретний, символізуючи все прекрасне на землі, уособлюючи почуття кохання, вірності, пристрасті. Учні відчувають, що народні обряди та традиції українського народу з його життя перейшли у художній текст, відтворюючи тим самим національний колорит, історичний час, ментальність українців, закодовану саме в їх ритуальних дійствах.
Особливий інтерес викликає роман П.Куліша «Чорна рада», що є своєрідною енциклопедією українського характерознавства. На сторінках роману-хроніки дев’ятикласники зустрічають і чарівну Лесю Череванівну, і суворого у своїй відданості Україні полковника Шрама, і химерного запорозького отамана Кирила Тура, романтичного і мужнього лицаря-звитяжця Петра Шраменка, гетьманів – по державному мудрого Сомкаі лукавого Брюховецького, охоронця козацьких звичаїв та традицій козацької демократії Пугача, заможного хуторянина Череваня, народного філософа і проповідника кобзаря, міщан. Кожен з них – яскрава індивідуальність, самобутній характер, їх об’єднують спільні риси української національної психології, етики, моралі. Учні знайомляться під час вивчення роману з народною культурою, яка пронизує різні сфери буття людини. Це й народна поезія, і побут, і релігія, і звичаї, і обряди. У своїй сукупності вони й відтворюють атмосферу національного життя, у якій формуються національні характери.
   У 7 класі під час перевірки теми «Ми – українці» проводжу тестове опитування:
1. Укажіть, кого з вітчизняних поетів називають «солов’їним серцем України»
          А. В.Сосюру
           Б. В.Симоненка
          В. А.Малишка
           Г. П.Тичину
2.Назвіть поезію  А.Малишка, яка стала народною піснею.
            А. «Приходять предки».
             Б. «Вогник»
              В. «Пісня про рушник».
              Г. «Стежина».
3. З’ясуйте,що символізує народнопісенний образ стежини в однойменній поезії А.Малишка «Стежина»:
             А. рідну домівку.
             Б. батька та матір.
             В. життя людини.
             Г. мрії та сподівання.
Вихованню патріотичної гордості за рідний край допомагає використання наукових праць учених-філологів України. Часто звертаюся до книги В.Скуратівського «Берегиня», до праці Г.Неділька «Тарас Шевченко», мовознавців М.Максимовича, М.Костромарова, К Ушинського, О.Потебні, І Огієнка, О.Біляєва, М.Пентилюк, Катерини та Олександра Рибалків,до численних статей, які друкуються у журналі «Дивослово». Це підвищує в учнів інтерес до матеріалу, який вивчається, формує почуття гордості за рідну Україну. Школярі повинні знати, що для патріота дорогі всі матеріальні й духовні надбання України. І серед цих скарбів – рідна мова як нетлінне джерело розквіту духовної культури. Засвоюючи рідну мову, вихованці переконуються в багатстві й красі її виражальних засобів, учаться мислити і говорити не тільки правильно, а й красиво.
Часто зі старшокласниками аналізуємо й пояснюємо лексичне значення понять «національний тип героя», «тип національного героя», «національний тип взаємозв’язків зі світом», «національний колорит», «національна духовність», «національний взірець духовної досконалості української людини».
Звернення до різноманітних місцевих матеріалів(співпраця з Балаклійським краєзнавчим музеєм: відвідування виставок, бесіда з науковцями), вивчення програмових творів, пов’язаних з рідною Слобожанщиною, навіть стислий огляд чи згадка про видатних людей, чиє життя пов’язане з нашим краєм, відчутно сприяє національному вихованню школярів, формує в них високе почуття патріотизму, національну гордість за минуле й сучасне рідної землі – малої батьківщини, а також великої нашої держави України.
  Під час позакласної роботи готуємо разом зі школярами тематичні лінійки, семінари, диспути, «круглі столи»,  на яких обговорюємо важливі питання, які стосуються історичного минулого українського народу, трагічних подій становлення державності. Наприклад, під час проведення тематичного свята «Ми не схилили сонячне знамено», присвяченого героям Крут, учні розширили свої знання про трагічні події січня 1918 року під Крутами, пройнялися почуттям патріотизму, повагою до історичного минулого народу, до борців за національну незалежність нашої Батьківщини. Зачитуємо поезію П.Тичини «Пам’яті тридцяти», вірш учасника цієї трагічної події, якому пощастило вижити, --  «Крути»:
                           … Ми не схилили сонячне знамено
                              І бій важкий не видавив нам сліз…
Вважаю, що досить дієвим на початковому етапі уроку використовувати прийоми дидактичної сугестії: легенд, притч, поезій. Адже вони збагачують сприймання, мислення і почуття школярів Ці тексти органічно поєднують наукову інформацію, естетичну насолоду і філософське розуміння сенсу людського життя. У них значний освітній і виховний потенціал.
На річних підсумкових уроках літератури проводжу бесіду, під час якої наголошую, що на уроках протягом року перегортали сторінки не лише родоводів учнів, а й історії України, бо, як школярі переконалися самі, доля окремої людини в усі часи дуже тісно пов’язана з долею землі, на якій вона живе, і з долею народу,нації. Старшокласники підхоплюють мою думку і наголошують, що так само їхнє майбутнє пов’язуватиметься з долею України: буде вона багатою й сильною державою – і вони почуватимуться достойними людьми на цій землі, не тільки творитимуть матеріальний добробут, але й збагачуватимуть всесвітню культуру своєю, українською. Якщо не подбають зараз про те, щоб Україна стала сильнішою й багатшою, -- розділять з нею біди й напасті або й просто стануть чиїмись наймитами, слугами, не більше…
Кожен раз, коли заходжу у клас, прагну знайти власні способи та шляхи встановлення емоційного контакту з учнями. Не забуваю,що тільки той, хто любить дітей, може прищепити їм позитивне ставлення до навчання, виховати впевненість у власних здібностях, активізувати мотивацію до самовдосконалення й саморозвитку. Адже сутністю учителя української мови та літератури має бути висока культура, непохитна національна свідомість, глибоке розуміння тих складних завдань, які сьогодні потрібно розв’язувати незалежній Українській державі. Усе це він повинен не тільки передати своїм вихованцям, а й бути беззаперечним зразком для наслідування.
  Тільки систематичне національно-патріотичне виховання  може подолати почуття національної меншовартості й сформувати людину-громадянина з національним складом мислення й природним почуттям гордості, що ти – українець.