Власна творчість
Небесна Сотня над нами вита
Зимовий день не предвіщав біди,
Хоча стояли хлопці на морозі
Чекав Майдан, замовкли злі вітри…
А смерть зустріла їх на півдорозі.
І раптом – постріл, упав Нагоян,
А там – Дмитро, Сергій, Іван і Анна…
Вся Україна вийшла на Майдан…
і думала: «Що скаже людям влада?»
Вона сказала… пострілом в лице,
Проте ніхто не втік – стояли твердо,
І біль той досі нас усіх пече –
Героїв ніби рятувало небо.
«Беркут» знов виконував наказ
вбивати тих, хто чинуть людцям опір…
І сам Христос, який страждав за нас,
Зійшов з небес і кидав владі докір.
Палав ввесь Київ, а Грушевська – попіл,
Але ніхто не повертав назад,
Ось полетів у небо перший сокіл,
А там і сотий мужній наш козак.
Куди ви, хлопці? Вас чекають сім’ї –
Вони всміхнулись, глянули на всіх…
Ми полягли, щоб люди жили вільно.
Прощайте, рідні… – і не стало їх.
«Герої не вмирають!» – скажем гідно,
Святий Петро ключі свої віддав…
Пливуть гроби по морю рук тендітно,
Бо убієнний Ангелом вже став.
Згадаємо сьогодні поіменно
Небесну Сотню, що злетіла ввись,
Із сумом голову піднімем в небо:
Помолимося Богу ми за них.
18.02.2016 року
Мої вірші
Вони не повернулися з війни,
Загинули десь там, під Іловайськом,
Матусю рідна, ненечко, прости,
Я розумію, як вам, мамо, важко…
І ти, синочку, серденько, не плач,
Стану оберегом над тобою
І кетягом я ляжу на калач
у дні весільні поряд із журбою.
І розкажу про гори з висоти,
Стежину в казку протопчу з тобою,
Ми будемо щасливі – я і ти,
як та пташина ранньою весною.
Це буде в сні, дитино, тільки в сні,
Бо тато, захищаючи Вкраїну,
Поліг, щоб в тебе були світлі дні,
Щоб був щасливий, мій рідненький сину.
А ти, дружино, сина бережи,
Навчи того, що я не встиг навчити.
Усе йому про мене розкажи,
Щоб він навчився рідний край любити.
Країну нашу, тишу і блакить
До скону ми не віддамо нікому,
Десь там далеко, чуєш, щось гримить?
Зумійте подолати втому.
Матусю, що посивіла в журбі,
Доглянь і прихисти, як рідну.
Дивись: у небі журавлі…
Бувай, із ними й я полину.
Війна…
Мені наснилася війна,
І хлопці,що згоріли в пеклі,
Хай буде проклята вона,
Кому такі потрібні жертви?
Чому не врятували їх?
І хто залишив їх без зброї?
Пройде чимало років-літ,
У небуття пішли герої.
Небесна Сотня там вита,
А хлопці так хотіли жити,
У полі висохли жита,
І хліб без них не став родити…
Журавлі
Із України линуть журавлі…
Куди летять? Кого шукають в журі?
Ще зовсім юні хлопці молоді
Кидають землю – Йвани, Гени, Юри…
А хто ж Вкраїну захистить,
Вже схід пропахлий їдким димом?
Вертайтесь, рідні, боронить
Наш край, який поріс полином.
Плече в плече ви станьте, як та рать…
І тільки так нам землю захистити.
Російським плугом краю не орать,
Наш лозунг – «Ворога не пропустити!».
Ми -- Нація
Моя земля, Вкраїно неозора!
За тебе я життя своє віддам,
Щоб в небі засвітились ясні зорі
На злість усім жорстоким ворогам.
Ми нація, ми дружні українці,
Сини, брати – козацький славний рід.
Поклонимося, друзі, кожній жінці,
Що серцем захищає нас від бід.
Що молиться, звертаючись до Бога,
За всіх синів, що воювать пішли,
Щоб ті вертались до свого порога,
Щоб слали рідним вісточку-листи.
Вертайтесь, хлопці -- українські діти,
Бо вам ще жити, сім’ї будувать,
І сталь варити, і лани косити,
Робить дороги і дітей навчать.
Із України линуть журавлі,
Куди летять?Чого шукають в журі?
Ще зовсім юні хлопці молоді,
Кидають землю Йвани, Гени, Юри.
І хто врятує, коли ворог скрізь
Чатує, схід, пропахлий димом.
Вертайтесь, рідні, і гартуйте міць,
Вкраїна поросла полином.
Не станьте перекотиполем, ні,
Бо ж що ви скажете синам, онукам,
Верніться в Україну ви.
Кому потрібна та розлука?
Усі разом ворога подолаємо,
бо ми – державницький народ,
ми – світова нація,
на яку чекає велике майбутнє.
Дай щастя,Боже, нашій Україні,
Такій великій та єдиній,
У кожне місто і село квітчасте
Пошли любов і світле щастя.
Ми з тобою, рідна Україно,
Ми з тобою разом повсякчас,
Поки б’ється в грудях серце вірне,
І допоки в грудях жар не згас.
Квітуй,Україно, і слався в віках!
Хай ім’я твоє не згасає!
Хай Божа тебе опікає рука
І вольності дух нас єднає!
Афганські дороги
Спасибі вам, шановні земляки,
Що вам, на жаль, прийшлося воювати,
Хоча біжать, пливуть роки-мости –
Афганістан не можна забувати.
Бердянськ, Іолотань., а там – Кабул,
І все це хлопцям молодим, завзятим,
Та смерть чигала часто і впритул,
А в снах ви бачили Борщівку, рідну хату.
Кохану дівчину, яка плете вінок.
Сестру і брата, і батьків в зажурі,
А вам казали: «Ще один ривок,,.»…
Стріляли гори і десь там в аулі.
Проходив місяць, потім два і п’ять,
У вас душа ридала, серце рвалось,
А на Вкраїну журавлі летять,
А над Гератом чорна ніч збиралась.
«Коли ж додому?» -- кожен з вас питав,
Чи вернетеся всі – цього не знали.
Просили Бога: «тільки б не «Тюльпан»,
Своїми силами додому щоб вертались.
І ось нарешті все, звучить наказ:
Готуйтесь у дорогу, хлопці браві…
Останній вечір і останній час…
Зібралися ви швидко на заставі.
Вкраїно рідна! Земле дорога!
Матусю-нене! Батьку посивілий!
Кому ж потрібна була та війна,
Що я вернувся з неї білий-білий?
Наші біль і печаль.
Афганістан – наші біль і печаль,
Це проклята війна, це чорна вуаль,
Це скалічені долі, це хлопці без ніг,
Це афганські дороги… Боже! Скільки калік?.
Це могили у горах, це круки вгорі,
Труни, труни – це доля України-землі?
Хоч вже серце не б’ється, та додому трубить,
А душа ластівочка до матусі спішить.
Відлюбили,віджили і не встигли всього,
Бо спішили померти…
Скільки ж вас полягло?
18 і 20 вам років – тільки жить…
Знов «Тюльпан чорний» править на Вкраїну синів…
Василів і Миколів,
Олексіїв, Петрів…
Їм би степ і роздолля…
Зупинивсь рокам лік.
А батькам лиш по сорок,
А вже сиві, смутні.
Не прибрати той морок,
Не розрадити,ні!
Хто поможе матусі?
Піднесе хто води?
Батько мовчки зігнувся:
«Ой синочки, сини!»
І світлина у домі,
Стрічка чорна навпіл…
Порозкраяні долі –
Тільки горе і біль…
Дозволь, Борщівко, говорить з тобою
На тет-а –тет, так хочеться мені
Впиватися німою тишиною,
Купатися в твоїй нічній зорі.
Вслухатися у гомінливі доли,
Листати дні твого життя,
Всім серцем цінувати мову –
Святу перлину, матір і дитя.
Брести лугами росяними вранці,
Вдихати пахощі весняних зваб,
Пройтися в українській вишиванці
І заспівати пісню просто так.
Упасти на прапращурів могили,
Напитись соку з рідної землі
І мовити : «Село моє єдине,
Моя БОРЩІВКА струменить в мені».
Ота колиска,що дітей гойдала
І виряджала у далеку путь…
Ти плакало зі мною і сміялось,
Як можна все оте забуть?
Було опорою в хвилини зради
І друзів вибирати помогло.
Як прийде час – у лоно твоє ляжу,
Моя Борщівко, ріднеє село.
І буду в снах приходити до тебе,
І оберегом стану, як рушник,
Який матуся молода простеле…
Зерням впаду на донечки квітник.
Калиною зросту я біля тину,
Барвінком заплетуся у саду,
Стіною стану у лиху годину,
Тебе, село, я завжди захищу.
Як хороше з тобою говорити,
Мене ти чуєш, ріднеє село,
Навчило ти мене людей любити –
За це я низько б’ю тобі чолом.
З роси й води тобі, Борщівко люба,
Нехай Всевишній завжди береже
Його величність – це борщівські люди…
Тут корінь роду, тут життя моє!